Україна

Україна – незалежна суверенна держава

admin — Wed, 25 Feb 2009 08:50:09 +0000

Україна – незалежна суверенна держава. 24 серпня 1991 року Радянський Союз України проголосив створення Незалежної Української держави. Україна має свою територію, уряд, національний герб та гімн. В Україні 24 адміністративних областей та автономна республіка Крим. Площа України — (603 700 км2), це означає що за площею вона друга країна Європи. Україна межує: з Польщею, Словаччиною, Угорщиною, Румунією, Молдовою, Білоруссю та Російською Федерацією. Більшість території України вкривають Східноєвропейські рівнини. На півдні й заході рівнини граціозно окреслені Українськими Карпатами та Кримськими горами, які займають тільки 5% території країни. Географічне положення України надзвичайно сприятливе для розвитку відносин з країнами Європи та країнами інших континентів. Серед усіх Європейських країн Україна єдина держава що омивається більше ніж 4000 річками, більшість з яких впадають в Чорне та Азовське море і тільки невеличка десята частина — у Балтійське море. Найголовніший та найбільший водний шлях країни є річка Дніпро, яка ділить країну на Правобережну і Лівобережну Україну. До родючих українських земель належать чорноземи, вогкі лісові, дерено-підзолисті, каштанові та лучно-болотні ґрунти. Змінена природна рослинність вкриває третю частину території України, а сьому частину її площі займають ліси.
До надр цієї землі належать ледь не всі відомі у світі хімічні елементи та різноманітні корисні копалини.
Населення України складає 46 373 тис. людей, за даними 2008 р. За цими показниками населення Україна посідає шосте місце в Європі, поступаючись тільки країнам, які входять до вісімки найвпливовіших держав світу. Згідно з даними перепису населення 2001 року дві третини громадян за рідну мову визнали державну українську, незважаючи на те що більшість жителів у повсякденні спілкується й іншими мовами, такими як: російською, закарпатською, угорською.
Перші поселення людей на території України виявили на Закарпатті, Наддністрянщині та в Криму 500—300 тис. років тому, цей період вчені називають раннім палеолітом. Також були виявлені численні пізньопалеолітичні стоянки, це близько35 —10 тис. років тому. Тоді в період неолітів 5—3 тис. років до н. е. в Середньому Придніпров’ї зародилася трипільська культура. Трипільці займались землеробством і скотарством, саме тому деякі вчені вважають їх за прабатьків українського народу. Саме колонізація притаманна відсталим регіонам стала революційним проривом у розвитку українських земель. Створення давньогрецьких міст-держав у Північному Причорномор’ї та Криму в VII—V ст. до н. е. значно розширило межі античного світу. Саме греки ввели культуру населення, державного устрою, містобудування та інше, що значною мірою відбивалось на наступних поколіннях.
Наприкінці IX ст. племена об’єднала могутня держава Європи — Київська Русь, що простяглася між Балтійським і Чорним морями, її столиця Київ — «мати міст руських» — став (988) місцем запровадження нової державної релігії — православного християнства.
Значно пізніше в середині І тисячоріччя на землях України з’являються слов’яни, які утворюють князівства древлян, волинян, полян, сіверян, , тиверців. Київська Русь — могутня держава Європи, саме вона наприкінці IX ст. об’єднала племена, що простягалася між Балтійським і Чорним морями. Столицею Київської Русі був – Ккиїв в 988 він став місцем запровадження нової державної релігії — православного християнства. Проте з часом Київська Русь розкололась на окремі князівства і протягом 1239—1241 років була знищена руйнівною навалою Золотої Орди.
Наймогутніше Галицько-Волинське князівство проіснувало до середини XIV ст. коли частину Лівобережжя та Правобережжя поділили між собою Польща і Велике князівство Литовське. Згодом після Люблінської унії (1569) вони вирішили об’єдналися у Річ Посполиту, що століттями панувала та контролювала українські землі.
Населення майбутньої України з середини XVI ст. опинилося між трьома наймогутнішими силами. З релігійної точки зору вони представляли собою непримиренні гілки християнства, католицизму, православ’я та мусульманства. За даними державного устрою католицизм персоніфікувала Річ Посполита, на заміну Речі Посполитої прийшла імперія Габсбургів, а пізніше Польща, православ’я — Московська держава, пізніше Російська імперія, Радянський Союз, а нині Російська Федерація, а мусульманство персоніфікувала Османська імперія, а сьогодні Туреччина.
Було багато версій щодо виникнення козацтва на Україні проте тільки одна з них набула найбільшого розмаху. За поговірками тих часів Україна займала невеличку територію за руслами Дніпра і саме тут із місцевих жителів і збіглого люду зародилося козацтво. Яке дало про себе знати не тільки всій Україні, а й іншим державам тих часів, які згодом згадували козаків незлим тихим словом.
Найчастіше Запорозькі козаки організовували численні селянські повстання на території Речі Посполитої, а виступ гетьмана Б. Хмельницького в 1648—1654 pp. переріс на Визвольну війну, яка закінчилася вимушеним союзом козацтва з Московською державою. У війнах Росії Українські козаки часто воювали зі шведами, поляками, турками та кримськими татарами. Незалежність Запорозької Січі зберігалася доки в 1775 не стала на заваді розвиткові імперії.

1917—1920 це жахливі роки громадянської війни і протягом цих років на українських землях утворилися Українська Народна Республіка, Західноукраїнська Народна Республіка, Українська держава, Гетьманщина, але найміцніше вкорінилася Українська Радянська Соціалістична Республіка, що стала з 1922 по 1991 складовою частиною СРСР.
Теперішній адміністративно-територіальний поділ України був завершений в 1930—1950-ті роки, після приєднання західноукраїнських земель (1939—1945) та півдня Бессарабії (1945). Півострів Крим був переданий Україні тільки в (1954) .
Україні належить надзвичайно багата , яскрава та різноманітна архітектурна та монументальна спадщина.
Найбільш особливої уваги заслуговують рукотворні пам’ятки якими прислужилася церква.
Старі церкви, собори та монастирі поряд з достойними новими або реставрованими продовжують милувати око своєю невмирущою красою.
Прагнення вижити на українській землі примушувала населення будувати різноманітні споруди зокрема це були фортеці і замки, оборонні мури і вежі, оборонні церкви, монастирі, а в найскрутніші часи люди збирались гуртом в святих храмах, церквах і молились, поки фізично сильні жителі обороняли місто від нападників. Але на жаль майже всі споруди після переділу державних кордонів наприкінці XVIII ст. втратили своє захисне значення. Одні замки перетворилися на сучасні резиденції, а інша частина фортифікаційних споруд була зруйнована часом або людьми.
Що стосується монументального мистецтва на українських землях то свого часу воно зазнало нищівного класового знищення і до сьогоднішнього часу представлено в більшій мірі творами свого часу зазнало нищівної класової знищення й дотепер представлено переважно творами радянських часів, які з року в рік дедалі частіше змішуються з пам’ятками сучасної України.
До української природничої спадщини відносять різноманітні пам’ятки природи, біосферні і природні заповідники, ботанічні сади, національні природні парки, заказники, дендрологічні і зоологічні парки, парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва, чисельність яких щороку зростає.

Київ

admin — Wed, 25 Feb 2009 08:49:03 +0000

Київ — столиця і найбільше місто України, що змагається за право бути в десятці мегаполісів Європи, розкинулося на величезних просторах (понад 800 км2) на обох берегах Дніпра. Комфортний помірно континентальний клімат з відносно м’якою зимою, теплим літом приваблює гостей протягом року. Але відвідини Києва у травні, коли цвітуть каштани, стануть незабутньою на все життя подорожжю.
Київ розташований у середній течії рівнинної ріки Дніпро. Правобережна частина міста перебуває в районі поєднання Поліської низовини і Київського плато, нещадно порізаного долинами невеличких річок, балок і ярів, їхня невпинна довгострокова робота поділила правобережне місто на сім значних пагорбів. Неосяжне оком лівобережне місто лежить на Придніпровській низовині, яку неспинний Дніпро формував останні тисячоліття.
Історія виникнення Києва достовірно невідома, але прижилася давня поширена і тиражована легенда. За нею місто у другій половині V ст. заснували брати Кий, Щек, Хорив та їхня сестра Либідь. Молодші брати жили на високих дніпровських пагорбах, які на їхню честь названі горами Щековиця і Хоревиця. Палати старшого брата — Кия, від імені якого, ймовірно, й утворилася назва міста, стояли на найвищій Старокиївській горі. На згадку про сестру місту перепала назва невеликої річки.
Легендарному сімейству присвячено один з найефектніших і знакових міських монументів на честь заснування Києва (1982). Вдало вписаний у дніпровську набережну пам’ятник був споруджений до 1500-річного ювілею міста, що пишно відзначався в Києві і став можливим після умовного визнання 482 року датою утворення майбутньої столиці України.
Найстарша ж документальна згадка про Київ відома з давньоруського літопису і датується 862 роком, коли тут княжили Аскольд і Дір. За два десятиліття київські князі загинули від рук новгородського князя Олега, який разом із військом захопив місто. З його приходом на береги Дніпра, де він правив у 882—912 pp., починається золота пора розквіту Київської Русі.
Піднесення держави стало можливим завдяки вмілому і жорсткому князюванню низки його послідовників: Ігоря (912—945), Ольги (945—957) і Святослава (957—972). Ця плеяда київських князів укладала вигідні для Русі договори з Візантією і силою зброї підкорила величезні простори в Центральній Європі. Особливе місце серед них історія відвела княгині Ользі, яка правила у Київській Русі після загибелі чоловіка — князя Ігоря. Саме їй, зведеній православною церквою в ранг святих, був встановлений прекрасний пам’ятник (1911), відновлений у мармурі в роки української незалежності (1996).
Найбільшим розквітом Київської Русі стали часи правління Володимира Святославича (980—1015), відзначені безліччю досягнень. Знаковою і найважливішою подією, що помітно вплинула на подальший хід європейської історії, стало введення християнства (православ’я) як нової державної релігії (988). Про хрещення Русі нагадує перший скульптурний монумент міста — пам’ятник князеві Володимирові Святославичу (1853). Він постав на схилі високої дніпровської Старокиївської гори, і навіть атеїстична влада Радянського Союзу не зазіхнула на хрестителя всіх наших земель.
За князювання Володимира на Старокиївській горі була укріплена частина міста — дитинець з князівською резиденцією, а попід горою на широкій терасі Дніпра — Поділ — велика прибережна частина, де вирувало ремісниче і торгове життя міста. За припущеннями П. П. Толочка, населення Києва XI століття становило 50—100 тис. мешканців. Найдовше безперервно Київську Русь очолював Ярослав Мудрий (1019—1054), за часів якого терени Києва значно розширилися. За нього постали перлини української культової архітектури і головні православні святині країни — Софійський собор і Києво-Печерська лавра, включені до Списку світової культурної і природної спадщини ЮНЕСКО.
Софійський собор — головний митрополичий храм Київської Русі, побудований приблизно у 1017—1037 pp. Його назва походить від грецького слова «софія», що означає «мудрість». В інтер’єрі величного храму збереглися давні мозаїки, серед яких найвідомішою є незрівнянна «Оранта», та унікальні фрески. Вважається, що свій первісний вигляд собор зберігав понад п’ять сторіч, у XVI ст. ним володіли уніати, а в 1640-х роках київський митрополит Петро Могила заснував тут чоловічий монастир. В 1685—1707 pp. Софійський собор відбудували в стилі українського бароко, згодом на монастирських теренах з’явилися Трапезна церква, будинок митрополита, консисторія і найпомітніша культова споруда верхньої частини міста — 76-метрова чотириярусна дзвіниця (1748).
Не менш відома інша православна святиня — Києво-Печерська лавра, заснована 1051 р. біля літньої князівської резиденції. В XI ст. вона стає центром поширення і затвердження християнства в Київській Русі і досі залишається найбільш відвідуваною вірянами і туристами лаврою України. Розташована на розложистих дніпровських схилах, відома своїми півкілометровими печерами обитель у XII ст. здобула статус лаври (головного великого монастиря), а у XVIII ст. стала найбільшим церковним феодалом Малоросії.
Серед десятків первісних монастирських споруд збереглися Троїцька надбрамна церква (1108), що веде свій родовід із часів становлення монастиря, і розташована за лаврськими мурами церква Спаса на Берестові (1125).
Особливе місце посідає головний лаврський храм — Успенський кафедральний собор, доля якого склалася трагічно. Побудований 1078 p., він зазнав значних реконструкцій в 1720-ті роки і був дощенту зруйнований під час Великої Вітчизняної війни (1941). За часів незалежності головний лаврський храм відбудували (1990-ті роки) у формах XVIII ст., і нині лише величезна брила колишньої стіни, дбайливо захищена спеціальною альтанкою, нагадує про його страхітливий повоєнний вигляд.
Зберегласа єдина фортифікація, що постала за князювання Ярослава Мудрого, — Золоті ворота (1037). Вважається, що то була парадна київська брама, названа так на честь царгородської (константинопольської) брами. Від воріт пролягав насипний земляний оборонний вал, що оточував і захищав розширене князем Верхнє місто. 1648 р. через них в Київ входило переможне військо Богдана Хмельницького, а 1654 р. після підписання Переяславської угоди біля воріт городяни зустрічали посольство руського царя Олексія Михайловича. До святкування 1500-річчя заснування Києва (1982) залишки воріт сховали всередині зведеного в натуральну величину та увінчаного Благовіщенською церквою 30-метрового макета в’їзних Золотих воріт.
По смерті Ярослава Мудрого за князівство між його синами точилася міжусобна війна. За владу боролися понад сторіччя, доки 1240 р. численні орди хана Батия не захопили і не зруйнували місто. Так почався багатовіковий час занепаду Києва.
У XVII—XVIII ст. місто розвивалося поволі, проте це не завадило появі на його теренах окремих будівель, що нині правлять за архітектурні шедеври. Серед них ансамбль споруд Видубицького монастиря, заснованого ще князем Всеволодом Ярославичем в XI ст. У сучасному вигляді монастир відродився, коли тут постали стрімкий Георгіївський собор і трапезна з церквою Спаса Преображення (1701), до яких згодом долучилася дзвіниця (1733).
На місці колишнього Андріївського бастіону Старокиївської фортеці ефектно пірнає у небо Андріївська церква (1753), зведена з ініціативи російської імператриці Єлизавети І. Для себе вона побудувала затишний Маріїнський палац (1755), що став у пригоді й керівникам незалежної України.
У XV ст. Київ здобув магдебурзьке право, але пам’ятник цій події біля підніжжя дніпровських схилів з’явився значно пізніше (1808), коли після остаточного поділу Речі Посполитої 1797 р. Київ став центром однойменної російської губернії. Тоді місто чотирикілометровою смугою простяглося уздовж правого берега Дніпра майже на 17 км і поділялося на чотири частини — Печерськ, Верхнє місто, Поділ і Плоска слобода. 1812 р. після жахливої пожежі найбільш заселений Поділ почали відбудовувати за регулярною системою розміщення вулиць. Торгово-ремісничі функції Подолу збереглися — тут з’явився Контрактовий будинок (1817) і Гостинний двір (1828). Створений 1837 р. генеральний план забудови Києва передбачав злиття Печерська, Верхнього міста і Подолу.
Для заснованого 1834 р. університету звели великий Головний корпус (1842). Незвичні сучасні кольори найголовнішого освітянського закладу країни (червоні стіни та чорні бази і капітелі колон) відповідають кольорам стрічок ордена Святого Володимира, ім’я якого присвоєно університету. Тільки у другій половині XIX ст. чисельність городян перевищила 50 тисяч і стала наближатися до тієї, що склалася на початку другого тисячоріччя. 1856 р. лише кожна чотирнадцята міська будівля була кам’яницею, а за ЗО років їх кількість зросла на порядок. Стрімкий розвиток капіталізму в Росії сприяв значному зростанню міста, населення якого напередодні Першої світової війни складало понад півмільйона мешканців. Адміністративний центр Києва почав переміщуватися на Хрещатик, де 1876 р. з’явився будинок міської думи. Як гриби, зростали особняки заможних городян, серед яких резиденція цукрозаводчика і мецената Терещенка (1884, нині Музей російського мистецтва), знаменитий будинок з химерами Городецького (1904, нині будинок прийомів Президента України) і багато інших. З’являється низка культових споруд, що досі стильно ошляхетнюють місто — Володимирський собор (1882), Миколаївський костел (1909, нині будинок органної і камерної музики) і багато інших. Київ прикрасився безліччю адміністративних будинків, театрів (найефектнішою є споруда Національної опери України, 1901), готелів, дохідних будинків і торгових закладів, з яких поза конкуренцією перебуває найпопулярні-ший дотепер Бессарабський критий ринок (1912). З київських монументів тієї пори вирізняється вцілілий знаменитий бронзовий пам’ятник Богдану Хмельницькому (1888).
З перенесенням 1934 р. столиці Української РСР із Харкова до Києва у місті почалося інтенсивне будівництво адміністративних споруд, що відповідали його новому статусу. У печерських Липках виросли будинки Ради Міністрів (1937), Верховної Ради (1939) і Центрального Комітету Комуністичної партії Української РСР (1940).
На Старокиївській горі, звільняючи місце під будівництво урядового центру, в середині 1930-х років зруйнували головні споруди Михайлівського Золотоверхого монастиря, створеного київським князем Свято-полком Ізяславичем на початку XII ст. Але комплексу урядових будівель не судилося бути завершеним. Встигла з’явитися лише величезна споруда міського комітету Компартії України (1939, нині Міністерство закордонних справ України). Блакитно-яскраві будівлі Михайлівського Золотоверхого монастиря із властивим українським колоритом відновили на радість туристам лише за часів незалежності України (2000).
Київ, як найбільш жорстоко окуповане фашистами місто на теренах СРСР, сильно постраждав у роки Великої Вітчизняної війни. Близько 200 тис. городян розстріляно в Бабиному Яру, ще 100 тис. вивезено на примусові роботи до Німеччини, а скільки людей полягло під час оборони Києва та його штурму — підрахувати неможливо. Трагічним подіям тих років у місті присвячено безліч монументів, серед яких 62-метрова титанова скульптура Батьківщини-Матері (1981) — головна і найпомітніша споруда Національного музею історії Великої Вітчизняної війни.
Десятиліття знадобилося на відновлення повоєнного міста. Практично повністю зруйнована головна вулиця Києва — Хрещатик — стала чудовою ілюстрацією архітектурних переваг тогочасних зодчих. Нині місто переживає черговий будівельний бум.
Сучасний Київ — надзвичайно красиве і мальовниче місто, якому можуть заздрити столиці переважної більшості держав світу.

Вінницька область

admin — Wed, 25 Feb 2009 08:48:08 +0000

Вінниччина — найбільша область Центральної України, утворена 1932 р. Терени регіону за сонцем потроху підвищуються від Придніпровської до Подільської височин, утворюючи широку хвилясту лесову рівнину, нахилену до Чорного моря. Рівнина поцяткована численними глибоко врізаними долинами великих рік Дністер, Південний Буг та їхніми багатьма припливами. Найбільш захопливі і вражаючі краєвиди чекають на мандрівників у долині Дністра, до річища якого Подільська височина спадає стрімким урвищем.
Саме тут в ранньому палеоліті (100—30тис. років тому) з’явилося поселення первісних мисливців. У неоліті почалося заселення іншого великого річкового басейну на теренах області — південно-бузького.
В XI ст. Середнє Побужжя входило до складу Київського, а Наддністрянщина — Галицького князівств, а потім майже всі простори нинішньої області контролювалися Галицько-Волинським князівством. Після його захоплення 1240 р. Золотою Ордою був створений Подільський улус, що платив данину монголам, які кочували в Дикому полі. Так тривало понад сторіччя, доки 1362 р. литовський князь Ольгерд не витиснув ординців з Поділля.
Деякі замки-фортеці, зведені за часів Речі Посполитої для захисту від войовничих кочівників, згодом прислужилися для створення міст краю. Спонтанні грабіжницькі набіги ординців, а згодом войовничої Османської імперії та її васалів відбувалися тут із завидною регулярністю наступні три сторіччя.
XVII—XVIII ст. у цих краях промайнули під знаком ледь не перманентного протистояння Речі Посполитої і козацтва. Шляхетська Польща настільки послабшала, що була змушена поступитися Брацлавським воєводством на користь Богдана Хмельницького (1648—1654), а згодом — Османської імперії (1672—1699). У XVIII ст. край інтенсивно розвивається, а економії значних землевласників досягають свого розквіту в 1760— 1790-ті роки.
Після другого поділу Польщі 1793 р. територія сучасної області понад сторіччя була підпорядкована російській Подільській губернії. Поступово царська корона витискає звідси великих польських землевласників і католицьку церкву, приводом для чого стали польські повстання 1830— 1832 і 1863 років.
Під час Великої Вітчизняної війни на околицях Вінниці фашисти побудували особливо секретний (на всій окупованій радянській території) військовий об’єкт — ставку Адольфа Гітлера «Вервольф».
Незважаючи на бурхливу і часто руйнівну історію, на Вінниччині збереглися різностильові православні, католицькі, юдейські культові споруди XVI—XX ст. Від фортечних будівель збереглися поодинокі перебудовані фрагменти. Світські споруди представлені різноманітними і численними палацами та садибними будівлями, адміністративними будинками, парковими спорудами і пам’ятниками XVIII—XX століть.
Центр регіону — місто Вінниця, розташоване на берегах ріки Південний Буг. 1363 р Федір Корятович спорудив тут дерев’яну фортецю для захисту від татарських набігів. Згодом навколо виросло місто, подальша доля якого була вирішена 1598 p., коли воно стало центром Брац-лавського воєводства. На правому березі ріки постала нова кам’яна фортеця, поруч з якою заснували свої монастирі єзуїти, домініканці, а згодом і капуцини.
До середини XVIII ст. належать найстаріші архітектурні культові пам’ятки міста — дерев’яна Свято-Миколаївська церква (1746), костели монастирів капуцинів (1750) і домініканців (1765). 1835 р. домініканський монастир ліквідували, а костел ордену на центральній вулиці міста згодом перетворили на головний православний Свято-Преображенський кафедральний собор.
Про Вінницю XIX ст. нагадують збережені садиби, пов’язані з іменами видатних людей. Поруч із центром розташований літературно-меморіальний музей великого українського письменника Михайла Коцюбинського (1864—1913). На сучасній околиці міста потопає у парковій зелені найвідоміший вінницький музей-садиба М. І. Пирогова (1810— 1881). Зберігся будинок відомого лікаря, засновника військово-польової хірургії, та чудовий парк. Неподалік від садиби розмістилася церква- усипальниця М. І. Пирогова (1885), у крипті якої спочиває забальзамоване тіло видатного хірурга.
Розвиток Вінниці значно прискорився, коли 1870 р. околицею пройшла залізниця Київ—Жмеринка—Вінниця—Одеса, що й надалі дозволила місту утримувати статус адміністративного центру Східного Поділля.
Хмільник — найстаріше місто регіону, що існувало на берегах Південного Бугу ще в XIV ст. Маючи по сусідству Чорний шлях, яким під час польських набігів рухалися орди завойовників, Хмільник був приречений перетворитися на фортецю. Єдиною оборонною спорудою, вцілілою з тих часів, є триярусна фортечна вежа з експозицією місцевого краєзнавчого музею. Вважається, що за часів окупації краю Османською імперією, то була турецька мечеть біля стін замку. Найстарішою спорудою Хмільника є потерпілий від іновірців костел Усікновення глави Святого Іоанна Предтечі (1603), ретельно відбудований 1728 р.
Майже сто років тому на місці колишнього замку постав палац графа Ксідо. З боку ріки його сірі стіни нагадують неприступний суворий замок-фортецю, а білий фасад з протилежного боку — гостинний садибний поміщицький будинок. У повоєнні роки в Хмільнику на радонових мінеральних водах починає діяти обласна водолікарня, згодом створюється мережа санаторіїв, що поступово перетворили місто на відомий бальнеологічний курорт.
Невеличке місто Тульчин свою історію веде з 1607 p., коли тут виникло королівське укріплення Речі Посполитої Нестервар. 1775 р. найбагат-ша людина Речі Посполитої Станіслав Потоцький засновує в Тульчині свою резиденцію, будує новий палац, а 1787 р. містечко здобуває магдебурзьке право.
Палацовий ансамбль французького архітектора Лакруа — найгран-діозніша садибна споруда XVIII ст. в Україні. Двоповерхові палац і флігелі утворюють парадний двір завбільшки за стандартне футбольне поле. Раніше пряма вулиця з’єднувала палац із костелом домініканського монастиря (1780), розташованим у центрі Тульчина на пагорбі. 1796 p. російський фельдмаршал Олександр Суворов, призначений головнокомандувачем південно-західної армії, обрав Тульчин місцем своєї ставки — у верхньому палаці Потоцького, що став центром су-воровського військового містечка. Тут бували родоначальник української літератури Іван Котляревський, який служив ад’ютантом командувача корпусу, Олександр Пушкін, майже всі декабристи, що обрали Тульчин центром своєї змови.
Місто Немирів уперше згадується в ярлику хана Менглі-Гірея за 1506 рік. 1803 і 1811 pp. воно згоріло дощенту, тому всі місцеві пам’ятки датовані XIX—XX ст. Серед них корпуси колишньої чоловічої та жіночої гімназії (1815), монументальна споруда Троїцької церкви (1881), млина (1880-ті роки.) та деякі інші. Статус міста Немирів здобув лише 1985 p., а на межі тисячоліть перетворився на горілчану столицю України.
Найпримітнішою архітектурною спадщиною Немирова є палац княгині Марії Щербатової. За легендою, палац будувався неймовірно довго (1885—1917) через те, що ворожка напророкувала власниці смерть після завершення будівництва. Передбачення справдилося досить символічно — маєток експропріювала радянська влада, створивши в садибі санаторій. Біля парадних сходів палацу відвідувачів зустрічають мармурові леви, а в просторій залі — величезний портрет колишньої господарки. Чудово впорядкований пейзажний 85-гектарний парк милує око різноманітними деревами і чагарниками.
Невеличке місто Шаргород закладене 1383 р. за литовського князя Вітовта. Сучасна назва з’явилася лише 1579 р. за князя Замойського, якого грамота польського короля зобов’язувала побудувати в цих місцях замок.
1588 р. Шаргород здобув магдебурзьке право і дозвіл проводити торги та ярмарки. Розвиток торгівлі та ремісництва був немислимим у жодному місті на тодішніх польських кресах без єврейської громади. Юдеї подбали про захист міста від татарських набігів і побудували (1589) синагогу оборонного типу, яка вважається найстарішою юдейською культовою спорудою України, що збереглася дотепер. Ще й досі прогулюючись Шаргородом і поглядаючи на релікти міської забудови, можна на ментальному рівні відчути атмосферу єврейського містечка, хоча майже всі юдеї звідси давно виїхали. За кілька кілометрів від Шаргорода у долині сусідньої річки Мурафи розташоване містечко з такою самою назвою. 1624 р. тут засновано домініканський монастир, первісний костел якого дощенту зруйнували козаки Богдана Хмельницького. За півтора сторіччя по тому 1791 р. костел Непорочного Зачаття Діви Марії в Мурафі з притаманним їм розмахом відбудували Потоцькі. Так і стоїть він при дорозі, немов мовчазна пам’ятка Речі Посполитій, вражаючи мандрівників своїми вигадливими бароковими формами.
На Вінниччині немає жодного природного заповідника чи парку, але тут ледь не за кожним вигином шляху очам постають такі краєвиди, що, здається, у запровадженні штучних резерватів немає жодного сенсу.

Волинська область

admin — Wed, 25 Feb 2009 08:47:17 +0000

Волинь — одна з найстаріших етнічних українських земель, що з істори-ко-географічного погляду набагато більша за площею, ніж нинішня однойменна область в північно-західному кутку України. Вона утворена 1939 р. після возз’єднання цих споконвіку українських земель у складі Української РСР.
У північній частині області панують безкраї щільно залісені та заболочені простори Поліської низовини, поверхня якої дбайливо вирівняна льодовиками і річками. Лише маловиразне в рельєфі Волинське пасмо, що перетинає край із заходу на схід, трохи пожвавлює навколишні краєвиди.
Рівнинні простори Волині з де-не-де розкиданими селами і хуторами та величезними лісовими масивами, що займають п’яту частину території області, створюють незабутньої краси пейзажі. Природною родзинкою краю є знамениті Шацькі озера, об’єднані на теренах однойменного національного природного парку.
Більш виразна південна частина краю розташована на Волинській височині — своєрідній сходинці між низовинним Поліссям і більш рельєфно виразною Подільською височиною. Саме на півдні, а не на спаплюженому останнім льодовиком Поліссі, з’явилися перші волинські поселення, відомі з пізнього палеоліту (близько 15 тис. років тому). У І тис. н. е. тут жили східнослов’янські племена дулібів, бужан і волинян. У сучасних межах області відкрито понад 60 археологічних пам’яток (укріплених городищ, поселень і курганних могильників) часів давньої Русі. З початку X ст. на Волині формується великий західний центр Київської Русі. Край пережив і шматування на дрібні удільні князівства, і їхнє об’єднання, і боротьбу за незалежність із Києвом.
1199 р. Галичина і Волинь зливаються в Галицько-Волинське князівство. Доля його типова для феодального етапу розвитку — князівство перебувало у стані практично постійних військових конфліктів як внутрішніх, так і з польськими, литовськими і угорськими феодалами, які часом доповнювалися спустошливими ординськими набігами. Більшу частину цього періоду воно контролювалося Великим князівством Литовським. У середині XIV ст. Галицько-Волинське князівство було роздроблене. За сторіччя воно було розділене на повіти і припинило своє існування. У XV— XVI ст. на Волині розвиваються ремесла, промисли, торгівля і в переважній більшості міст запроваджується самоврядування за магдебурзьким правом. 1566 р. створюється Волинське воєводство, яке після Люблінської унії 1569 p., що об’єднала Литву і Польщу в єдину державу — Річ Посполиту, підпадає під її контроль. Брестська унія 1596 р. визнала владу Папи Римського на цих землях і ознаменувала початок багатовікового протистояння православ’я і католицизму на Правобережній Україні.

Польське панування на Волині тривало до кінця XVIII ст., коли Пруссія, Австрія і Росія втретє поділили Річ Посполиту (1795). Майже весь волинський край був приєднаний до Російської імперії. До складу створеної величезної Волинської губернії увійшли нинішні Волинська, Рівненська і Житомирська області, а також частини Тернопільської та Хмельницької Губернія проіснувала до краху імперії, а після громадянської війни та інтервенції 1921 р. її землі, захоплені Польщею, знову стали її воєводством за Ризьким договором.
На початку Другої світової війни після захоплення Польщі фашистською Німеччиною Волинь разом з іншими західноукраїнськими землями була приєднана до Української РСР. Створена 1939 р. Волинська область (з незначними змінами кордонів після Великої Вітчизняної війни) існує і понині. Історично Волинь значно ширше географічне і територіальне поняття, ніж сучасна однойменна область, а серед історичних адміністра-тивно-територіальних утворень їй найточніше відповідала Волинська губернія Російської імперії.
Попри значні руйнування під час світових і громадянських воєн на Волині збереглися (нехай і зазнавши істотних змін) фортифікаційні і релігійні будівлі часів Волинського князівства, різностильові право-славні, католицькі, юдейські культові споруди (XIII—XX ст.). Світська архітектурна спадщина представлена значно бідніше — це переважно житлові, адміністративні будинки та історичні пам’ятки XVII—XX ст.
Луцьк — одне з найстаріших міст України та історичний центр Волині — розташований на берегах ріки Стир. Перша літописна згадка про Лучеськ (заснований у закруті річки, від якого і виникла назва) 1085 р. свідчить, що вже тоді він мав укріплення і був досить великим ремісно-торговим центром Київської Русі. Після приєднання Волині до Великого князівства Литовського в середині XIV ст. Луцьк стає південною резиденцією його володарів і останньою столицею Галицько-Волинського князівства. За пропозицією імператора Священної Римської імперії Сигізмунда 1429 р. Луцьк обраний місцем проведення грандіозного за масштабами з’їзду монархів європейських держав. Вони обговорювали питання захисту Європи від зазіхань новоствореної Османської імперії та про об’єднання західної (католицької) і східної (православної) церков. У XIV—XVIII ст. формується архітектурний ансамбль міста, що з численними вадами і трансформаціями зберігся до наших днів. Пам’ятні архітектурні споруди столиці Волині 1985 р. об’єднані в істо-рико-культурний заповідник «Старий Луцьк». Домінантою ансамблю є найстаріша пам’ятка фортифікаційної архітектури міста — Верхній замок, закладений ще останнім князем Галицько-Волинської землі Любартом 1340—1384 pp. Збереглися три значні вежі замку: В’їзна (Любарта), Стирова (Свидригайла) і Владича, з’єднані між собою 230-мет-ровим високим муром.
Між В’їзною і Стировою вежами на місці князівського палацу (що існував на початку XV ст.) розташований «шляхетський» будинок (1789) з експозицією картинної галереї Луцького краєзнавчого музею. У Вла-дичій вежі, поруч із якою стояв палац єпископа-владики, звідки й пішла ЇЇ назва, виставлені експонати музею дзвонів, у В’їзний — виставка будівельної кераміки.
До Верхнього замку примикав учетверо більший Окільний замок, де розміщалися князівські і шляхетські двори. Тут після Брестської унії 1596 р. заснували свої монастирі представники багатьох католицьких орденів. При монастирі єзуїтів традиційно знаходився найвідоміший у місті вищий навчальний заклад із багатою бібліотекою стародруків і студентським театром, їх величний костел Святих Петра і Павла, зведений 1639 p., згодом здобув статус кафедрального і нині є головним католицьким храмом Волині.
З восьми веж Окільного замку збереглася лише одна — князів Чарто-рийських — і фрагменти стін (XV ст.). Між замковим ровом і рікою розташовувалися торгово-ремісничі квартали, які, власне, і формували місто, що було юридично відокремлено від замку — мало свій уряд (магістрат). На території старого міста залишилися до наших днів окремі споруди монастирів василіанів (1647) і тринітаріїв (1729) та головний луцький православний храм — кафедральний Свято-Троїцький собор, наприкінці XIX ст. трансформований з костелу, конфіскованого в монастиря бернардинів (1752).
У сусідньому районі, що на польський манер називали «Жидівщиною», мешкали євреї, яких разом з караїмами у місто запросили ще за князювання Вітовта (XV ст.) для розвитку ремесел і торгівлі. Збереглася головна луцька синагога (1629) оборонного типу з добудованою до молитовного залу вежею, завдяки якій її іноді називають «Малим замком». Нинішній Луцьк, принаймні його центральна частина, являє собою приємне для відвідування затишне і водночас ділове місто заходу країни.
Володимир-Волинський — третє за чисельністю населення місто краю — розкинувся на правому березі річки Луга. Володимир — стародавнє місто Волині, що вперше згадується в літописах 988 p., назване на честь його засновника — київського князя-хрестителя. Статус стратегічного західного форпосту Київської Русі і князівської резиденції сприяв створенню потужних фортифікацій. Про них нагадують фрагменти збережених земляних валів, що дотепер навіть у напівзруйнованому стані вражають своїми розмірами.
1160 р. на високому береговому пагорбі постала найстаріша культова споруда Волині — Успенський собор, який іноді називають за ім’ям тодішнього князя — Мстиславів храм. Цей божий дім з когорти молитовень часів Київської Русі, що збереглися в Києві, Чернігові та Овручі. Вони не один раз руйнувалися, а потім, зберігаючи свій родовід, знов поставали у первісній красі. У XVIII ст. уніати перебудували Успенський собор у стилі бароко, але той храм завалився 1829 р. і був відбудований наново 1900 р. в архітектурних формах давньоруської доби.
1199 р. Володимир стає столицею об’єднаного Галицько-Волинського князівства і за часів князювання Романа Мстиславовича перетворюється на одне з найкращих міст Русі, яке затьмарювало своєю величчю навіть Київ. Але за розквітом майже завжди настає занепад, який на своїх списах принесли на Волинь воїни орд хана Батия. Понад три сторіччя місто час від часу грабували і руйнували ординці, кримські татари і поляки, але воно завжди повставало з попелу. З тих неспокійних часів збереглася затишна і тендітна Василевська церква (XIII—XIV ст., значно перебудована в 1901 p.). Трохи пізніше поруч з Успенським собором з’явився єпископський будинок (XV ст.), згодом спаплюжений незграбною дзвіницею.
З третім поділом Речі Посполитої 1795 р. Володимир входить до складу Російської імперії, і, щоб уникнути плутанини з однойменним російським містом, у його назві з’являється уточнення — Волинський. Російська імперія контролювала ці землі до свого краху. Сучасний Володимир-Болинський — це акуратне, добре впорядковане місто, де на просте око помітно, що століттями тут квартирували військові.
Поселення Зимне, за кілька кілометрів від Володимира-Волинського, у документах вперше згадується 1450 р. Тут на береговому пагорбі річки Луга наприкінці XV ст. засновано православний Святогірський монастир, до ансамблю якого згодом увійшли Успенська церква з печерами (1495), оборонні стіни з вежами і Троїцька церква (1567). Монастирю і його мешканцям була вготована нелегка доля — чернечу обитель неодноразово руйнували, забирали представники інших конфесій, але вона вперто поставала задля свого первісного призначення.
Нинішній нещодавно відбудований затишний Святогірський жіночий монастир є унікальною спробою перенести архітектурні прийоми храмового будівництва часів Київської Русі в сучасне життя. Надбрамна дзвіниця з грайливим візантійським шатром, стилізована під давньоруські собори Троїцька церква, немов налаштована на опір ворогу, мала, але потужна і схожа на вежу Успенська церква… Монастир, здається, досі щомиті готовий дати відсіч загарбникові. За його потужними стінами зберігається, мабуть, найдавніша і ледь не єдина реліквія, що вціліла від споконвічного монастиря — 700-кілограмовий дзвін. За переказом він був відлитий на замовлення князя Олександра Чарторийського 1566 р. Даниною сучасній моді повіває від технологічної каплиці, встановленої над живодайним джерелом, чудового квітника, повитої декоративними квітами галереї і стильного саду каменів.
Село Колодяжне стоїть при дорозі між найбільшими містами Волині Луцьком і Ковелем. Вважається, що своєю назвою воно завдячує двом великим колодязям зі смачною водою в центрі села, біля яких зупинялися проїжджі. Колодяжне ніколи не було великим селом і стало відомо завдяки одному з його хазяїв. 1881 р. маєток тут придбав статський радник Петро Косач. Його дружина (Ольга) і донька (Лариса) були визначними українськими письменницями, відомими за літературними псевдонімами — Олена Пчілка (1849—1930) і Леся Українка (1871—1913). Зі свого недовгого життя Леся Українка з перервами прожила в батьківському маєтку близько 14 років. Звідси вона їздила на довге лікування до Криму, Італії, Єгипту і Греції. До Косачів приїжджали погостювати сімейства Івана Франка і Миколи Лисенка.
1949 р. у збереженому скромному білому будиночку Косачів відкрили музей Лесі Українки, а на початку нового тисячоріччя затишну садибу суттєво оновили, додавши значну будівлю літературно-меморіального музею письменниці.
Волинська земля, що є однією з колисок східного слов’янства, пишається своїми історичними, архітектурними і природними пам’ятками, що збереглися на її просторах.

Дніпропетровська область

admin — Wed, 25 Feb 2009 08:46:24 +0000

Найбільша область Центральної України утворена 1932 р. її територію майже навпіл поділяє 270-кілометровий відрізок долини головної ріки України — Дніпра, від якого й пішла сучасна назва регіону. Природного дніпровського річища в краї не залишилося — воно спотворене водами Дніпровського (1932) і Дніпродзержинського (1964) водосховищ.
Область розташована на хвилястій рівнині, майже вщент порізаній досить глибокими долинами річок, балок та ярів. Правобережжя займає Придніпровська височина, поверхня якої поступово знижується в південно-східному напрямку. Лівобережну частину регіону формує Придніпровська низовина та клаптик відрогів Приазовської височини.
Терени краю вкриває вигадливе мереживо долин дніпровських припливів — Орелі, Самари, Вовчої, Мокрої Сури, Базавлука, Інгульця, Саксагані та інших річок. І хоча вони істотно міліють у літній період, це не заважає створенню подекуди надзвичайно мальовничих ландшафтів — природної прикраси Дніпропетровщини.
Археологічні знахідки свідчать, що окремі райони сучасної області заселялися протягом ледь не усього доісторичного часу, починаючи з середнього палеоліту (100 тис. років тому).
У VII—IV ст. до н. е. тут мешкали племена скотарів-скіфів. Про них розповідають численні поховання найзаможніших кочівників — царські кургани. У найвідоміших з них (Чортомлик і Товста Могила, IV ст. до н. е.), розташованих неподалік міста Нікополь, знайдені шедеври давнього прикладного мистецтва. У кургані Чортомлик це срібна амфора з рельєфними зображеннями скіфів, а у Товстій Могилі — унікальна нагрудна прикраса — золота пектораль.
За часів Київської Русі Дніпром проходив знаменитий торговий шлях «з варягів у греки». Наприкінці XV ст. за порогами Дніпра (а північний, або перший з них, — Кодацький, розташований біля сучасного Дніпропетровська) почали осідати козаки. Згодом місцем їхнього згуртування стала волелюбна Запорозька Січ, заснована в середині XVI сторіччя.
Інтенсивне і відносно системне освоєння краю розпочалося з будівництва нових міст наприкінці XVIII ст. після закінчення другої русько-турецької війни (1768—1774). Тоді, захопивши пониззя Дніпра, а трохи пізніше додавши до своїх володінь Причорномор’я, Приазов’я і Крим, Росія практично ліквідувала загрозу спустошливих набігів з боку Османської імперії.

Нове обличчя краю почало окреслюватися з приходом у Малоросію капіталізму. Експлуатація родовищ Криворізького залізорудного басейну (1881) і відкриття залізничного сполучення з Донбасом (1884) поклали початок формуванню тут одного з найбільших у нинішній Україні промислових центрів. 1932 р. на базі п’яти округів створена Дніпропетровська область, а пізніше (1938—1939) периферійні частинки ЇЇ території увійшли до складу новостворених по сусідству Запорізької, Миколаївської і Кіровоградської областей.
Завдяки відносно недавньому освоєнню цих земель на Дніпропетровщині збереглися світські та адміністративні споруди переважно XIX— XX ст. Значно ширшим віковим спектром (XVIII—XX ст.) представлено архітектурні пам’ятки культового призначення — лише православні храми. Пам’ятні місця Запорозької Січі відзначені монументами, а простори області багаті на численні пам’ятники радянського періоду. Дніпропетровськ — третє за чисельністю населення місто України, що поступається лише його столицям, розташоване на берегах Дніпра у місці впадіння в нього лівого припливу — річки Самари. Катеринослав (так на честь імператриці Катерини II Дніпропетровськ називався до 1926 р.) належить до міст, що виникли під час колонізації Російською імперією українських земель.
Формально місто засноване 1787 р. Катериною II, коли під час подорожі приєднаними південними землями вона заклала перший камінь у будівництво Преображенського собору. Спадкоємець імператриці Павло І 1797 р. перейменував Катеринослав у Новоросійськ, але згодом (1802) місту повернули первісну назву і воно стало центром найбільшої Катеринославської губернії. Історію розвитку Катеринослава, як і більшості українських міст, заснованих у XVIII ст., можна простежити за його архітектурними пам’ятками. Від першого етапу, коли розбудовувався центр губернії, збереглися Потьомкінський палац (1790), будинок канцелярії головного піклувальника про колоністів південної частини Росії генерала І. Інзова (1818) та найбільша в цьому регіоні сукняна фабрика (1794). Ближче до середини XIX ст. зведено Преображенський кафедральний собор (1835), будинки земської лікарні (1845) і губернатора (1850).
На півдні регіонального центру, на крутому яружному березі Дніпра лежить село Старі Кодаки. Влітку 1635 р. на дніпровській кручі Річ Посполита заснувала фортецю Кодак, що мала перешкоджати втечам селян та ізолювати заколотну Запорозьку Січ. Місце для фортеці було обрано не випадково — поряд із першим дніпровським порогом, що складався із чотирьох пасм загальною довжиною кількасот метрів.
Земляну недобудовану фортецю захопили і зруйнували козаки під проводом Івана Сулими. Згодом її знову відбудували і збільшили гарнізон. 1648 р. козаки після довгої облоги знову оволоділи фортецею і кілька десятків років тримали в ній сторожовий загін. За Прутським миром 1711 р. фортеця була зрита, а в 1730-х роках біля її залишків виникло невелике козацьке поселення — центр Кодацького полкового укріплення (паланки). На фрагменті відновленого оборонного валу в 1910 р. встановлено монумент Кодацькій фортеці.
Нікополь — найстаріше місто краю на великому мисі (розі), що на кілька кілометрів видається в дніпровське Каховське водосховище. За спогадами, на початку XVI ст. тут оселився козак Микита, який заснував па-ромну переправу через Дніпро — Микитин Ріг. В 1637—1652 pp. на розі перебувала Запорозька (Микитинська) Січ, де напередодні Визвольної війни (1648—1654) Богдан Хмельницький був обраний гетьманом. 1954р. на згадку про Микитинську Січ в центрі Нікополя постали обеліск і пам’ятник найвідомішому українському гетьманові.
Місто Новомосковськ лежить у гирлі річки Самара. У середині XVII ст. козаки створили тут кілька хуторів-зимівників, а 1670 р. на річковій заплаві засновано Свято-Миколаївський Самарський пустельний чоловічий монастир. До наших днів збереглися своєрідна Миколаївська церква і великий келійний корпус (1786).
1687 р. на правому березі Самари для захисту півдня Московської держави від кримських татар було закладено фортецю, що згодом обросла поселенням. В 1775 —1780 pp. відомий народний майстер Яким Погребняк створює тут шедевр українського дерев’яного зодчества — Троїцький собор. Ця складна, побудована без жодного цвяха, надзвичайно велика і, втім, тендітна дерев’яна споруда демонструє феноменальне теслярське мистецтво козацьких майстрів. Пізніше (на початку XIX ст.) перед собором постала дзвіниця, що разом із храмом утворює найвидат-ніший ансамбль дерев’яної архітектури Лівобережної України.
Китайгород біля гирла річки Оріль уперше згадується 1667 р. як форпост для захисту від татар. За указом сенату Російської імперії для убезпечення ЇЇ південних рубежів 1730 р. починається формування Української лінії оборони. У Китайгороді розміщався один із багатьох редутів грандіозної фортифікації, що витягнулася лівобережжям майже на три сотні кілометрів. Військові успіхи Росії у протистоянні з Туреччиною дали змогу за півстоліття скасувати Українську лінію, а на згадку про часи розквіту Китайгорода збереглися чудові зразки культової архітектури -Свято-Успенська церква (1754), дзвіниця церкви Святої Варвари (1756) і Миколаївська церква (1757).
За Нової Січі 1756 р. у гирлі річки Чаплинка козак Петрик заснував зимівник, навколо якого поступово виникли хутори переселенців із Слобожанщини. Згодом вони об’єдналися у містечко Петриківку, де з початку XIX ст. розвивається художнє ткацтво. Килими, пояси, плахти місцевих майстрів незабаром здобувають популярність. За сторіччя тут сформувався (переважно на рослинно-тваринних мотивах) своєрідний петриківський орнамент, що застосовувався у розписах, вишиванці і при виготовленні набивних тканин.
Поступово творчість петриківців набуває професійного характеру і селище стає одним із центрів української вишиванки. За радянських часів тут створюється артіль вишивальниць, цех підлакового розпису, що згодом перетворилися на фабрику художніх виробів «Дружба», її сувенірна продукція стала вельми популярною не тільки в Радянському Союзі, але й за його межами.