Волинь — одна з найстаріших етнічних українських земель, що з істори-ко-географічного погляду набагато більша за площею, ніж нинішня однойменна область в північно-західному кутку України. Вона утворена 1939 р. після возз’єднання цих споконвіку українських земель у складі Української РСР.
У північній частині області панують безкраї щільно залісені та заболочені простори Поліської низовини, поверхня якої дбайливо вирівняна льодовиками і річками. Лише маловиразне в рельєфі Волинське пасмо, що перетинає край із заходу на схід, трохи пожвавлює навколишні краєвиди.
Рівнинні простори Волині з де-не-де розкиданими селами і хуторами та величезними лісовими масивами, що займають п’яту частину території області, створюють незабутньої краси пейзажі. Природною родзинкою краю є знамениті Шацькі озера, об’єднані на теренах однойменного національного природного парку.
Більш виразна південна частина краю розташована на Волинській височині — своєрідній сходинці між низовинним Поліссям і більш рельєфно виразною Подільською височиною. Саме на півдні, а не на спаплюженому останнім льодовиком Поліссі, з’явилися перші волинські поселення, відомі з пізнього палеоліту (близько 15 тис. років тому). У І тис. н. е. тут жили східнослов’янські племена дулібів, бужан і волинян. У сучасних межах області відкрито понад 60 археологічних пам’яток (укріплених городищ, поселень і курганних могильників) часів давньої Русі. З початку X ст. на Волині формується великий західний центр Київської Русі. Край пережив і шматування на дрібні удільні князівства, і їхнє об’єднання, і боротьбу за незалежність із Києвом.
1199 р. Галичина і Волинь зливаються в Галицько-Волинське князівство. Доля його типова для феодального етапу розвитку — князівство перебувало у стані практично постійних військових конфліктів як внутрішніх, так і з польськими, литовськими і угорськими феодалами, які часом доповнювалися спустошливими ординськими набігами. Більшу частину цього періоду воно контролювалося Великим князівством Литовським. У середині XIV ст. Галицько-Волинське князівство було роздроблене. За сторіччя воно було розділене на повіти і припинило своє існування. У XV— XVI ст. на Волині розвиваються ремесла, промисли, торгівля і в переважній більшості міст запроваджується самоврядування за магдебурзьким правом. 1566 р. створюється Волинське воєводство, яке після Люблінської унії 1569 p., що об’єднала Литву і Польщу в єдину державу — Річ Посполиту, підпадає під її контроль. Брестська унія 1596 р. визнала владу Папи Римського на цих землях і ознаменувала початок багатовікового протистояння православ’я і католицизму на Правобережній Україні.
Польське панування на Волині тривало до кінця XVIII ст., коли Пруссія, Австрія і Росія втретє поділили Річ Посполиту (1795). Майже весь волинський край був приєднаний до Російської імперії. До складу створеної величезної Волинської губернії увійшли нинішні Волинська, Рівненська і Житомирська області, а також частини Тернопільської та Хмельницької Губернія проіснувала до краху імперії, а після громадянської війни та інтервенції 1921 р. її землі, захоплені Польщею, знову стали її воєводством за Ризьким договором.
На початку Другої світової війни після захоплення Польщі фашистською Німеччиною Волинь разом з іншими західноукраїнськими землями була приєднана до Української РСР. Створена 1939 р. Волинська область (з незначними змінами кордонів після Великої Вітчизняної війни) існує і понині. Історично Волинь значно ширше географічне і територіальне поняття, ніж сучасна однойменна область, а серед історичних адміністра-тивно-територіальних утворень їй найточніше відповідала Волинська губернія Російської імперії.
Попри значні руйнування під час світових і громадянських воєн на Волині збереглися (нехай і зазнавши істотних змін) фортифікаційні і релігійні будівлі часів Волинського князівства, різностильові право-славні, католицькі, юдейські культові споруди (XIII—XX ст.). Світська архітектурна спадщина представлена значно бідніше — це переважно житлові, адміністративні будинки та історичні пам’ятки XVII—XX ст.
Луцьк — одне з найстаріших міст України та історичний центр Волині — розташований на берегах ріки Стир. Перша літописна згадка про Лучеськ (заснований у закруті річки, від якого і виникла назва) 1085 р. свідчить, що вже тоді він мав укріплення і був досить великим ремісно-торговим центром Київської Русі. Після приєднання Волині до Великого князівства Литовського в середині XIV ст. Луцьк стає південною резиденцією його володарів і останньою столицею Галицько-Волинського князівства. За пропозицією імператора Священної Римської імперії Сигізмунда 1429 р. Луцьк обраний місцем проведення грандіозного за масштабами з’їзду монархів європейських держав. Вони обговорювали питання захисту Європи від зазіхань новоствореної Османської імперії та про об’єднання західної (католицької) і східної (православної) церков. У XIV—XVIII ст. формується архітектурний ансамбль міста, що з численними вадами і трансформаціями зберігся до наших днів. Пам’ятні архітектурні споруди столиці Волині 1985 р. об’єднані в істо-рико-культурний заповідник «Старий Луцьк». Домінантою ансамблю є найстаріша пам’ятка фортифікаційної архітектури міста — Верхній замок, закладений ще останнім князем Галицько-Волинської землі Любартом 1340—1384 pp. Збереглися три значні вежі замку: В’їзна (Любарта), Стирова (Свидригайла) і Владича, з’єднані між собою 230-мет-ровим високим муром.
Між В’їзною і Стировою вежами на місці князівського палацу (що існував на початку XV ст.) розташований «шляхетський» будинок (1789) з експозицією картинної галереї Луцького краєзнавчого музею. У Вла-дичій вежі, поруч із якою стояв палац єпископа-владики, звідки й пішла ЇЇ назва, виставлені експонати музею дзвонів, у В’їзний — виставка будівельної кераміки.
До Верхнього замку примикав учетверо більший Окільний замок, де розміщалися князівські і шляхетські двори. Тут після Брестської унії 1596 р. заснували свої монастирі представники багатьох католицьких орденів. При монастирі єзуїтів традиційно знаходився найвідоміший у місті вищий навчальний заклад із багатою бібліотекою стародруків і студентським театром, їх величний костел Святих Петра і Павла, зведений 1639 p., згодом здобув статус кафедрального і нині є головним католицьким храмом Волині.
З восьми веж Окільного замку збереглася лише одна — князів Чарто-рийських — і фрагменти стін (XV ст.). Між замковим ровом і рікою розташовувалися торгово-ремісничі квартали, які, власне, і формували місто, що було юридично відокремлено від замку — мало свій уряд (магістрат). На території старого міста залишилися до наших днів окремі споруди монастирів василіанів (1647) і тринітаріїв (1729) та головний луцький православний храм — кафедральний Свято-Троїцький собор, наприкінці XIX ст. трансформований з костелу, конфіскованого в монастиря бернардинів (1752).
У сусідньому районі, що на польський манер називали «Жидівщиною», мешкали євреї, яких разом з караїмами у місто запросили ще за князювання Вітовта (XV ст.) для розвитку ремесел і торгівлі. Збереглася головна луцька синагога (1629) оборонного типу з добудованою до молитовного залу вежею, завдяки якій її іноді називають «Малим замком». Нинішній Луцьк, принаймні його центральна частина, являє собою приємне для відвідування затишне і водночас ділове місто заходу країни.
Володимир-Волинський — третє за чисельністю населення місто краю — розкинувся на правому березі річки Луга. Володимир — стародавнє місто Волині, що вперше згадується в літописах 988 p., назване на честь його засновника — київського князя-хрестителя. Статус стратегічного західного форпосту Київської Русі і князівської резиденції сприяв створенню потужних фортифікацій. Про них нагадують фрагменти збережених земляних валів, що дотепер навіть у напівзруйнованому стані вражають своїми розмірами.
1160 р. на високому береговому пагорбі постала найстаріша культова споруда Волині — Успенський собор, який іноді називають за ім’ям тодішнього князя — Мстиславів храм. Цей божий дім з когорти молитовень часів Київської Русі, що збереглися в Києві, Чернігові та Овручі. Вони не один раз руйнувалися, а потім, зберігаючи свій родовід, знов поставали у первісній красі. У XVIII ст. уніати перебудували Успенський собор у стилі бароко, але той храм завалився 1829 р. і був відбудований наново 1900 р. в архітектурних формах давньоруської доби.
1199 р. Володимир стає столицею об’єднаного Галицько-Волинського князівства і за часів князювання Романа Мстиславовича перетворюється на одне з найкращих міст Русі, яке затьмарювало своєю величчю навіть Київ. Але за розквітом майже завжди настає занепад, який на своїх списах принесли на Волинь воїни орд хана Батия. Понад три сторіччя місто час від часу грабували і руйнували ординці, кримські татари і поляки, але воно завжди повставало з попелу. З тих неспокійних часів збереглася затишна і тендітна Василевська церква (XIII—XIV ст., значно перебудована в 1901 p.). Трохи пізніше поруч з Успенським собором з’явився єпископський будинок (XV ст.), згодом спаплюжений незграбною дзвіницею.
З третім поділом Речі Посполитої 1795 р. Володимир входить до складу Російської імперії, і, щоб уникнути плутанини з однойменним російським містом, у його назві з’являється уточнення — Волинський. Російська імперія контролювала ці землі до свого краху. Сучасний Володимир-Болинський — це акуратне, добре впорядковане місто, де на просте око помітно, що століттями тут квартирували військові.
Поселення Зимне, за кілька кілометрів від Володимира-Волинського, у документах вперше згадується 1450 р. Тут на береговому пагорбі річки Луга наприкінці XV ст. засновано православний Святогірський монастир, до ансамблю якого згодом увійшли Успенська церква з печерами (1495), оборонні стіни з вежами і Троїцька церква (1567). Монастирю і його мешканцям була вготована нелегка доля — чернечу обитель неодноразово руйнували, забирали представники інших конфесій, але вона вперто поставала задля свого первісного призначення.
Нинішній нещодавно відбудований затишний Святогірський жіночий монастир є унікальною спробою перенести архітектурні прийоми храмового будівництва часів Київської Русі в сучасне життя. Надбрамна дзвіниця з грайливим візантійським шатром, стилізована під давньоруські собори Троїцька церква, немов налаштована на опір ворогу, мала, але потужна і схожа на вежу Успенська церква… Монастир, здається, досі щомиті готовий дати відсіч загарбникові. За його потужними стінами зберігається, мабуть, найдавніша і ледь не єдина реліквія, що вціліла від споконвічного монастиря — 700-кілограмовий дзвін. За переказом він був відлитий на замовлення князя Олександра Чарторийського 1566 р. Даниною сучасній моді повіває від технологічної каплиці, встановленої над живодайним джерелом, чудового квітника, повитої декоративними квітами галереї і стильного саду каменів.
Село Колодяжне стоїть при дорозі між найбільшими містами Волині Луцьком і Ковелем. Вважається, що своєю назвою воно завдячує двом великим колодязям зі смачною водою в центрі села, біля яких зупинялися проїжджі. Колодяжне ніколи не було великим селом і стало відомо завдяки одному з його хазяїв. 1881 р. маєток тут придбав статський радник Петро Косач. Його дружина (Ольга) і донька (Лариса) були визначними українськими письменницями, відомими за літературними псевдонімами — Олена Пчілка (1849—1930) і Леся Українка (1871—1913). Зі свого недовгого життя Леся Українка з перервами прожила в батьківському маєтку близько 14 років. Звідси вона їздила на довге лікування до Криму, Італії, Єгипту і Греції. До Косачів приїжджали погостювати сімейства Івана Франка і Миколи Лисенка.
1949 р. у збереженому скромному білому будиночку Косачів відкрили музей Лесі Українки, а на початку нового тисячоріччя затишну садибу суттєво оновили, додавши значну будівлю літературно-меморіального музею письменниці.
Волинська земля, що є однією з колисок східного слов’янства, пишається своїми історичними, архітектурними і природними пам’ятками, що збереглися на її просторах.