Вінниччина — найбільша область Центральної України, утворена 1932 р. Терени регіону за сонцем потроху підвищуються від Придніпровської до Подільської височин, утворюючи широку хвилясту лесову рівнину, нахилену до Чорного моря. Рівнина поцяткована численними глибоко врізаними долинами великих рік Дністер, Південний Буг та їхніми багатьма припливами. Найбільш захопливі і вражаючі краєвиди чекають на мандрівників у долині Дністра, до річища якого Подільська височина спадає стрімким урвищем.
Саме тут в ранньому палеоліті (100—30тис. років тому) з’явилося поселення первісних мисливців. У неоліті почалося заселення іншого великого річкового басейну на теренах області — південно-бузького.
В XI ст. Середнє Побужжя входило до складу Київського, а Наддністрянщина — Галицького князівств, а потім майже всі простори нинішньої області контролювалися Галицько-Волинським князівством. Після його захоплення 1240 р. Золотою Ордою був створений Подільський улус, що платив данину монголам, які кочували в Дикому полі. Так тривало понад сторіччя, доки 1362 р. литовський князь Ольгерд не витиснув ординців з Поділля.
Деякі замки-фортеці, зведені за часів Речі Посполитої для захисту від войовничих кочівників, згодом прислужилися для створення міст краю. Спонтанні грабіжницькі набіги ординців, а згодом войовничої Османської імперії та її васалів відбувалися тут із завидною регулярністю наступні три сторіччя.
XVII—XVIII ст. у цих краях промайнули під знаком ледь не перманентного протистояння Речі Посполитої і козацтва. Шляхетська Польща настільки послабшала, що була змушена поступитися Брацлавським воєводством на користь Богдана Хмельницького (1648—1654), а згодом — Османської імперії (1672—1699). У XVIII ст. край інтенсивно розвивається, а економії значних землевласників досягають свого розквіту в 1760— 1790-ті роки.
Після другого поділу Польщі 1793 р. територія сучасної області понад сторіччя була підпорядкована російській Подільській губернії. Поступово царська корона витискає звідси великих польських землевласників і католицьку церкву, приводом для чого стали польські повстання 1830— 1832 і 1863 років.
Під час Великої Вітчизняної війни на околицях Вінниці фашисти побудували особливо секретний (на всій окупованій радянській території) військовий об’єкт — ставку Адольфа Гітлера «Вервольф».
Незважаючи на бурхливу і часто руйнівну історію, на Вінниччині збереглися різностильові православні, католицькі, юдейські культові споруди XVI—XX ст. Від фортечних будівель збереглися поодинокі перебудовані фрагменти. Світські споруди представлені різноманітними і численними палацами та садибними будівлями, адміністративними будинками, парковими спорудами і пам’ятниками XVIII—XX століть.
Центр регіону — місто Вінниця, розташоване на берегах ріки Південний Буг. 1363 р Федір Корятович спорудив тут дерев’яну фортецю для захисту від татарських набігів. Згодом навколо виросло місто, подальша доля якого була вирішена 1598 p., коли воно стало центром Брац-лавського воєводства. На правому березі ріки постала нова кам’яна фортеця, поруч з якою заснували свої монастирі єзуїти, домініканці, а згодом і капуцини.
До середини XVIII ст. належать найстаріші архітектурні культові пам’ятки міста — дерев’яна Свято-Миколаївська церква (1746), костели монастирів капуцинів (1750) і домініканців (1765). 1835 р. домініканський монастир ліквідували, а костел ордену на центральній вулиці міста згодом перетворили на головний православний Свято-Преображенський кафедральний собор.
Про Вінницю XIX ст. нагадують збережені садиби, пов’язані з іменами видатних людей. Поруч із центром розташований літературно-меморіальний музей великого українського письменника Михайла Коцюбинського (1864—1913). На сучасній околиці міста потопає у парковій зелені найвідоміший вінницький музей-садиба М. І. Пирогова (1810— 1881). Зберігся будинок відомого лікаря, засновника військово-польової хірургії, та чудовий парк. Неподалік від садиби розмістилася церква- усипальниця М. І. Пирогова (1885), у крипті якої спочиває забальзамоване тіло видатного хірурга.
Розвиток Вінниці значно прискорився, коли 1870 р. околицею пройшла залізниця Київ—Жмеринка—Вінниця—Одеса, що й надалі дозволила місту утримувати статус адміністративного центру Східного Поділля.
Хмільник — найстаріше місто регіону, що існувало на берегах Південного Бугу ще в XIV ст. Маючи по сусідству Чорний шлях, яким під час польських набігів рухалися орди завойовників, Хмільник був приречений перетворитися на фортецю. Єдиною оборонною спорудою, вцілілою з тих часів, є триярусна фортечна вежа з експозицією місцевого краєзнавчого музею. Вважається, що за часів окупації краю Османською імперією, то була турецька мечеть біля стін замку. Найстарішою спорудою Хмільника є потерпілий від іновірців костел Усікновення глави Святого Іоанна Предтечі (1603), ретельно відбудований 1728 р.
Майже сто років тому на місці колишнього замку постав палац графа Ксідо. З боку ріки його сірі стіни нагадують неприступний суворий замок-фортецю, а білий фасад з протилежного боку — гостинний садибний поміщицький будинок. У повоєнні роки в Хмільнику на радонових мінеральних водах починає діяти обласна водолікарня, згодом створюється мережа санаторіїв, що поступово перетворили місто на відомий бальнеологічний курорт.
Невеличке місто Тульчин свою історію веде з 1607 p., коли тут виникло королівське укріплення Речі Посполитої Нестервар. 1775 р. найбагат-ша людина Речі Посполитої Станіслав Потоцький засновує в Тульчині свою резиденцію, будує новий палац, а 1787 р. містечко здобуває магдебурзьке право.
Палацовий ансамбль французького архітектора Лакруа — найгран-діозніша садибна споруда XVIII ст. в Україні. Двоповерхові палац і флігелі утворюють парадний двір завбільшки за стандартне футбольне поле. Раніше пряма вулиця з’єднувала палац із костелом домініканського монастиря (1780), розташованим у центрі Тульчина на пагорбі. 1796 p. російський фельдмаршал Олександр Суворов, призначений головнокомандувачем південно-західної армії, обрав Тульчин місцем своєї ставки — у верхньому палаці Потоцького, що став центром су-воровського військового містечка. Тут бували родоначальник української літератури Іван Котляревський, який служив ад’ютантом командувача корпусу, Олександр Пушкін, майже всі декабристи, що обрали Тульчин центром своєї змови.
Місто Немирів уперше згадується в ярлику хана Менглі-Гірея за 1506 рік. 1803 і 1811 pp. воно згоріло дощенту, тому всі місцеві пам’ятки датовані XIX—XX ст. Серед них корпуси колишньої чоловічої та жіночої гімназії (1815), монументальна споруда Троїцької церкви (1881), млина (1880-ті роки.) та деякі інші. Статус міста Немирів здобув лише 1985 p., а на межі тисячоліть перетворився на горілчану столицю України.
Найпримітнішою архітектурною спадщиною Немирова є палац княгині Марії Щербатової. За легендою, палац будувався неймовірно довго (1885—1917) через те, що ворожка напророкувала власниці смерть після завершення будівництва. Передбачення справдилося досить символічно — маєток експропріювала радянська влада, створивши в садибі санаторій. Біля парадних сходів палацу відвідувачів зустрічають мармурові леви, а в просторій залі — величезний портрет колишньої господарки. Чудово впорядкований пейзажний 85-гектарний парк милує око різноманітними деревами і чагарниками.
Невеличке місто Шаргород закладене 1383 р. за литовського князя Вітовта. Сучасна назва з’явилася лише 1579 р. за князя Замойського, якого грамота польського короля зобов’язувала побудувати в цих місцях замок.
1588 р. Шаргород здобув магдебурзьке право і дозвіл проводити торги та ярмарки. Розвиток торгівлі та ремісництва був немислимим у жодному місті на тодішніх польських кресах без єврейської громади. Юдеї подбали про захист міста від татарських набігів і побудували (1589) синагогу оборонного типу, яка вважається найстарішою юдейською культовою спорудою України, що збереглася дотепер. Ще й досі прогулюючись Шаргородом і поглядаючи на релікти міської забудови, можна на ментальному рівні відчути атмосферу єврейського містечка, хоча майже всі юдеї звідси давно виїхали. За кілька кілометрів від Шаргорода у долині сусідньої річки Мурафи розташоване містечко з такою самою назвою. 1624 р. тут засновано домініканський монастир, первісний костел якого дощенту зруйнували козаки Богдана Хмельницького. За півтора сторіччя по тому 1791 р. костел Непорочного Зачаття Діви Марії в Мурафі з притаманним їм розмахом відбудували Потоцькі. Так і стоїть він при дорозі, немов мовчазна пам’ятка Речі Посполитій, вражаючи мандрівників своїми вигадливими бароковими формами.
На Вінниччині немає жодного природного заповідника чи парку, але тут ледь не за кожним вигином шляху очам постають такі краєвиди, що, здається, у запровадженні штучних резерватів немає жодного сенсу.